Виховна година у 10 класі

"В'ячеслав Черновіл - Спогади про лідера нації"

В'ячеслав Черновіл

В’ячеслав* Чорновіл, у першу чергу, був політичним діячем, який боровся за свою справу. Це радянський дисидент і яскравий журналіст, статті якого довгий час забороняли. Це людина, яка завжди боролася за правду – і тоді, коли виступав проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», і тоді, коли відмовлявся свідчити проти своїх друзів, і коли написав книгу «Лихо з розуму», і кожен день свого життя він ставав на бік правди.

В’ячеслав Чорновіл народився в родині сільських вчителів 24 грудня 1937 (за документами – 1 січня 1938) в с. Єрки Звенигородського р-ну Черкаської обл. У 1955 році закінчив Вільхивецьку середню школу із золотою медаллю. У тому ж році Чорновіл вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, пізніше перевівся на факультет журналістики. Ще в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні в 1958.

У травні 1963 переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Склав кандидатські екзамени, пройшов по конкурсу в аспірантуру Київського педінституту, але не був допущений до навчання з політичних мотивів. Маловідомим є той факт, що В. Чорновіл спершу мріяв про кар’єру науковця. Однак, фактично до 1965 р. про кар’єру вченого вже було забуто. Як свідчить Тарас Чорновіл: «Надія на суміщення наукової праці й громадської діяльності реально жила десь до середини 1964 р. Домінанта “наукового шляху” вичерпалася ще в 1961-62 рр».

Деякий час Чорновіл працював на будівництві Київської ГЕС, потім завідував відділом у газеті «Молода ґвардія». Розповсюджував літературу самвидаву. Разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською та ін. з 1963 був активним учасником руху шістдесятників, співавтором і розповсюджувачем самвидаву, організатором і учасником багатьох акцій.

Чорновіл брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді. 4 вересня 1965 р. він виступив у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтеліґенції. Його звільняють з роботи, розпочинаються обшуки, допити. У квітні 1966 на закритому політичному процесі у Львові відмовився давати покази проти М. і Б. Горинів і назвав злочинцями прокурора та суддів, за що його звільнили з редакції республіканської газети «Друг читача». У цей час В. Чорновіл вже формується як громадянський публіцист. Його праці 60-х рр. можемо поставити в один ряд з публіцистикою І. Дзюби та В. Мороза.

Чорновіл зібрав інформацію про порушення прав людини і радянського законодавства судовими та слідчими органами і в травні 1966 р. розповсюдив документальну книгу «Правосуддя чи рецидиви терору?», за що влітку того ж року був засуджений до трьох місяців виправних робіт. У 1967 р. у Львові уклав документальну збірку «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)» – матеріали про репресованих у 1965 р. шістдесятників. Книги вийшли за кордоном. В’ячеславу Максимовичу присуджують міжнародну журналістську премію (Великобританія).

3 серпня 1967 р. Чорновола заарештовують за звинуваченням у «поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад», засуджений Львівським обласним судом на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму (у зв’язку з амністією термін скорочений наполовину). Протестуючи проти вилучення написаних у таборі статей, улітку 1968 провів 48-денне голодування.

Звільнений у лютому 1969 р. У тому ж році у відповідь на наклепи на І. Дзюбу написав книгу «Як і що захищає Б. Стенчук, або 66 відповідей „інтернаціоналістові“», де викриває недостойні методи ідеологічної роботи КПРС і її бойового авангарду – КДБ.

У 1970 р. Чорновіл розпочинає видавати машинописний журнал «Український вісник», який став найважливішим періодичним виданням українського самвидаву. До його чергового арешту вийшло 5 номерів.

Заарештований під час чергової хвилі репресій в Україні 12 січня 1972 р. Дізнавшись із повідомлень газет про свою нібито причетність до «справи Добоша», відмовився брати участь у розслідуванні (воно тривало 14 місяців). Оскільки слідство не могло довести, що Чорновіл був редактором «Українського вісника», його шантажували арештом дружини Атени Пашко та загрозою арешту сестри Валентини. На знак протесту Чорновіл 8 діб тримав сухе голодування. 12 квітня 1973 р. Львівський обласний суд засудив В’ячеслава Максимовича до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 3 роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду»).

Відбував термін у Мордовських таборах. Чорновіл – організатор і учасник численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв’язня. «Зеківський ґенерал» – так прозвали його кати, так назвав нарис про Чорновола єврейський письменник М. Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів», яка була опублікована в 1976 р. в журналі «Сучасність».

У квітні 1980 В’ячеслав Максимович заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням у «спробі зґвалтування». Тримав 120-деннне голодування. В останньому слові на суді Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі у змові. Був засуджений до 5 років позбавлення волі. Достроково звільнений у 1983 р. за протестами прокурора Якутії.

У травні 1985 р. повернувся в Україну. Восени 1987 р. разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за їх видворення з СРСР. Тоді вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11 березня 1988 р. разом з М. Горинем і З. Красівським підписав «Звернення до української та світової громадськости» про відновлення діяльності Української Гельсінської Спілки. Разом з Б. і М. Горинями виробив «Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки» і 7 липня 1988 оприлюднив її на 50-титисячному мітингу у Львові. Головна ідея Декларації: «Без свободи нації дійсне забезпечення свободи особи неможливе».

У 1988 Чорновіл був вибраний співголовою Львівського обласного «Меморіалу», на Установчих зборах Народного Руху України 8-10 вересня 1989 р. обраний членом його Великої Ради.

У 1991 р. був кандидатом у Президенти України і досяг другого місця. Верховної ради. З 1992 р. В’ячеслав Чорновіл очолив Народний Рух України Вів свою гру у «заручини» з системою, а система вела свою. Самі «заручини» таким чином перетворювалися у фарс. Кінцевого входження у політичну систему так і не відбулося. Лідер Руху вибудував свій мікросвіт, магнетичне поле, що притягувало і відштовхувало одночасно. Чорновіл пройшов у Русі еволюцію від «бонапартизму» до «цезаризму»: він почав, як Наполеон Бонапарт, але не дочекався свого Ватерлоо. Закінчив політичний і земний шлях майже як Цезар.

Чорновіл очолював Рух за принципом: AUT CAESAR, AUT NIHIL (лат.: або Цезар, або ніщо). Поведінка Чорновола – це поведінка опозиційного лідера, який не здатен працювати в іншому амплуа. Трагедією Чорновола як лідера Руху стала його нездатність розірвати замкнуте коло власної опозиційності. І, за інерцією, він боровся з проявами внутрішньопартійної опозиції.

Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка 1996 в галузі публіцистики (в тому числі за книги, раніше інкриміновані як антирадянські). У зв’язку з 60-літтям нагороджений орденом Ярослава Мудрого.

25 березня 1999 року загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем.